Сторінка книги

Баркароли : Оповідання

50,00грн

Саме так – пісні. Нова книжка Антона Санченка, не так давно випущена у видавництві «Факт», зветься «Баркароли». А баркарола (з італійської) – «пісня у воді».

Наша Україна – морська держава. А про море, на жаль, нині пише небагато авторів. Тому-то Антон Санченко на сьогодні – унікальне явище в нашій літературі.

Він, колишній випускник мореплавного училища, працював на суднах у багатьох океанах-морях планети. Фах радиста дав йому змогу бути вдумливим і неголослівним автором-оповідачем. А ще, оскільки зрісся з морем, працюючи на ньому майже півтора десятка років, вивчити морське ремесло. Його оповідання приваблюють читача достовірністю.
Книжка «Баркароли» - не сухий репортаж про життя-буття моряків, ба, навіть не тільки вміло вибудувані сюжети й колізії. Це вдумлива оповідь з відтінком іронії і точним, образним словом.

Відкривається книжка «Глобалізацією». Твір невимушено сповідальний. Автор веде щиросердну розмову з коханою жінкою. А поговорити є про що. І про якісь спільні спогади, і про ті закутки планети, куди його закинула доля.
Географія цих мандрів вражає: Атлантика, Африка, Греція, Ірландія, Куба, американський берег… І все протягом одного рейсу й одного оповідання.

Ледь уловна усмішка пронизує щонайменший епізод, про який ідеться в оповіданні. А ще – любов до свого краю.
Далеко від рідного берега, серед багатонаціонального екіпажу, автор носить у серці Україну, і любить такою, яка вона є.
– Україна? – питають його іноземці, усі оті філіппінці, чилійці й американці, і ніхто навіть не знає, де вона.
«Та я знав. Там, де ти. За вісім годин звідціля. І цього було досить».
І вже, як мовиться, відкритим текстом звучить імперативний патріотизм автора у твердженні: «Насправді, нульовий меридіан мав би проходити десь через Київ».

В оповіданні «Баркарола» постає привабливий образ нашого земляка, капітана теплохода «Сурож» Володимира Непийпива. І знову-таки в серпанку незлобливої, іронічної усмішки, якою перейняті й усі інші оповідання Антона Санченка.

«Ніяка не Венеція, це Стамбул – місто закоханих в українських дівчат бусурманів, які просто шаленіють від наших співвітчизниць, і не один з них збанкрутував на красунях з півночі. «Як і вся Османська імперія, між іншим», - так автор «Баркароли» «пропечатав» турків!

Як і капітана «Сурожа» Непийпива, привабливу дівчину, суднову куховарку Галку та її турецького залицяльника, судновласника містера Ріха, змальовано в сатирично-кумедних тонах. Конфлікт теж досить кумедний, наче запозичений з крутійських романів середньовіччя.

«Біла кішка, чорний кіт» - це розповідь автора про риболовецький сейнер «Петро Кішка» та його екіпаж. У ньому автор теж не схибив, розповідаючи, як чорноморські рибалки ловлять хамсу, що саме по собі є досить колоритним. Але це ще й розповідь про злі жарти долі, білі й чорні смуги, і про те, що переломити долю можна лише за допомогою справжніх друзів, яких море щедро дарує кожному, кого випробувало.

Трохи розхристаним та багатослівним вийшло оповідання «Генерали піщаних кар’єрів», що може пояснювати бажанням автора записати якнайбільше байок дніпровських річковиків. Але всіх річкових анекдотів в одному оповіданні не вмістити, принаймні, це йому шкодитиме.

Тішить душу патріотичною позицією оповідання «Стоперший анекдот про боцмана», дія якого відбувається в Криму. «Коли я зараз згадую Ялту, я жалкую лише про одне. Ні, не про будиночок Чехова. Коли це я вже встиг розтріпатися, що так і не потрапив до нього? Я більше жалкую про те, що тоді ще не був філологом (А. Санченко пізніше закінчив філфак Шевченкового університету. – Л.Т.). Бо лише українські філологи пам’ятають, що саме в Ялті карантинним лікарем тривалий час служив Степан Рудницький. Він помер під час епідемії, рятуючи місто від пошесті. А його незрівнянні «Співомовки»… залишились».

«Мандариновий шлях» - це невеличка повість-мозаїка про ту ж таки працю про морі. І її розділи красномовно свідчать про це: «Вантаж», «Рейс», «Пароплав», «Причал», «Капітан», «Гудок», «Екіпаж», «Фрахт» та інші. Вони в різних ракурсах висвітлюють роботу трудівників моря та описують непрості роки для нашої держави й країн-сусідів, зокрема часи війни в Грузії.

Загалом хороше враження справляє книжка «Баркароли». В літературу прийшов здібний письменник, який знає, про що пише, і вміє писати.

Леонід Тендюк
Народився в Херсоні в 1966 році проїздом. Тобто киянин, але в паспорті як місце народження вказано Херсон, чим я все життя безсоромно користувався, бо херсонців у морі цінують більше.

В 1986 закінчив Херсонське Морехідне Училище Рибної Промисловості (ХМУ РП), про що пізніше написав книжку «Нариси бурси» (2010, 2011)

Працював у Керчі в «Югрибпромрозвідці», про що теж написав кілька книжок. Зокрема про те, що найкращий пароплав всіх часів і народів – РС-300 (риболовецький сейнер Астраханської побудови). Готовий відстоювати свої переконання в аргументованій дискусії за чашкою кави. Працював на Чорному морі й у Індійському океані на науково-пошукових суднах рибної розвідки.

Три роки провів у Перській затоці та околицях у складі 8 Тихоокеанської ескадри ВМФ. Залишався при цьому нестриженим цивільним моряком. Був у Ефіопії, Еміратах та Ємені.

А потім ходив по Чорному й Середземному морях та річках Дніпро й Дунай, а також Атлантиці в різних українських та закордонних судноплавних компаніях зі штаб-квартирами в Києві, Одесі, Стамбулі й Піреї на рибальських, суховантажних, пасажирських тощо суднах.
Коли востаннє намагався порахувати відвідані країни, виходило 19, після цього кордони кілька раз змінювалися.

Після того, як азбуку Морзе й радистів відмінили, закінчив філологічний факультет Київського Національного Університету. Українська філологія, комп’ютерна лінгвістика.

Кілька років працював перекладачем з англійської в Держстандарті України й зрозумів, що українською можна написати все, включно зі стандартами з аерокосмічної галузі й біотехнологій. Тож твердження, що українською неможливо писати професійну морську прозу, бо не вистачає професійної термінології, – явне перебільшення.

Особисто познайомився з українськими мариністами Віктором Сильченком та Леонідом Тендюком. Насамперед подивився, як вони переклали «переборку». (Один – переділка, інший – перетинка). Вирішив, що залишатиму її «переборкою», а «сухогруз» – сухогрузом, а не «суховантажем», як пропонував телеканал СТБ, чого дотримувався в усіх своїх книжках. Написав їх звідтоді щось із 13, зокрема кілька перекладних з англійської. (Зокрема спогади Джошуа Слокама й «Фортуну капітана Блада" Сабатіні, "Зухвалі капітани" Кіплінга та "Терор" Сіммонса» тощо ). В 2011 році акцію з «сухогрузом» підтримала Ліна Василівна Костенко в «Записках українського самашедшего». Звідтоді я спокійний за майбутнє української морської прози.

Укладав серії морських пригод для кількох українських видавництв. Перечитав усіх мариністів, яких не дочитав у дитинстві. Написав кілька статей про їхню творчість.

Створив кілька довколалітературних сайтів. Дописував до кількох українських часописів літературні огляди й колонки. «Журив» у кількох літературних конкурсах. Був суворим, але справедливим. В результаті став пародійним персонажем у книжках кількох українських письменників, коли їм треба було ввести персонажа-моряка, й однієї дитячої письменниці, коли їй знадобився хлопчик-акордеоніст. Однак на акордеоні давно не граю, бо трохи невдало засунув руку під двотонну кришку трюму в Одесі в 1997 році, про що написав книжку.