Сторінка книги

Принц Енріке Мореплавець : Герой Португалії і Відкриттів

150,00грн

Передмова перекладача

Кажуть, в американських університетах одна за одною закриваються кафедри географії. Не останню роль в цьому грає принципова неможливість відкрити щось нове. Англієць Ед Стаффорд, який у 2010 році вперше пішки пройшов усю течію Амазонки, виявив, що найзручнішими картами в його випадку виявилися супутникові знімки Гугл Планети: тільки на них можна було подивитися границі затоплення пойми річок не взагалі, а саме цього року. І це при тому, що Гугл оновлює свої супутникові знімки десь раз на півроку. Логічний кінець цього вже видно – картинка всієї планети в реальному часі. На зміну географії приходить фотографія.

Пропонована увазі українського читача книжка англійського професора Чарльза Раймонда Бізлі, написана на рубежі 19 та 20 століть, в часи найбільшого тріумфу географії традиційної, коли людство щойно зтерло зі світової мапи останні білі плями, підкоривши обидва полярних полюси, цікава вже тим, що розглядає здобутки європейської географії від самих її начал, від Страбона та Птоломея, подає їх в розвитку за тисячу років, що передували часам португальского Принца Енріке Мореплавця, тож висвітлює таким чином усі передумови, які привели Християнський світ до епохи Великих географічних відкриттів. Це дає можливість повернутися в часи, коли європейці ще мешкали на маленькому острівці відомого світу, зусебіч оточеному Морем Пітьми. Сучасним туристам на Канарах чи островах Зеленого Мису це може видаватися кумедним, але наші предки поважно ставилися до теорій середньовічних географів, які стверджували, що вода в тропічних морях за пустелею Сахара безперервно кипить внаслідок нечуваної спеки, і на спростування подібних забобонів, крок за кроком, плавання за плаванням вздовж західного узбережжя Африки, пішло майже ціле сторіччя – і все життя Принца Генріха.

Команда португальського капітана Барколоме Діаса, який відкрив найпівденніший мис Африки – Доброї Надії – відмовилася йти далі, бо матроси справді вважали, що ризикують вискочити за межі пласкої тарелі Землі, а на китах вона лежить, чи на слонах – то вже несуттєві подробиці. І це було лише за декілька років до епохального плавання Христофора Колумба, який, втім, теж уявляв Землю дещо інакше, ніж наші школярі, балувані глобусами з першого класу, - грушеподібною. Але якби не ці його «хибні уявлення», якими він намагався узгодити нововідкриті португальцями Енріке факти з догматичною Птоломеєвою системою світу, і він не витримав диспуту з вченими богословами з цього приводу, ми б досі не знали про Америку. Бо без перемоги в тому диспуті кораблів іспанські монархи не дали б, який ти не є Колумб.

Енциклопедизм першої третини цієї книжки, присвячений саме еволюції європейських і арабських уявлень про світ, вражає. Здається, Раймонд Бізлі, звірявся з кожною з 498 середньовічних карт, що дійшли до нашого часу, і навіть з тими, що були втрачені. Він не оминає увагою ні американські та архангельські плавання вікінгів, ні мандри середньовічних паломників у Святі землі, серед яких приємно віднайти записи нашого ігумена Даниїла з Чернігівщини, ні десятилітні мандри всією Азією італійських купців Поло та католицьких ченців, які розсунули кордони відомого Європі світу до самого Тихого океану.

Втім, починаючи з епохи Принца Генріха, енциклопедія несподівано перетворюється на лицарський роман. Раймонд Бізлі докладно розглядає усі перипетії бурхливого династійного та політичного життя тодішньої Португалії, її чотирьохсотлітні війни з маврами на Піренейському півострові, а потім і в Африці, з яких сучасні програмісти та журналісти можуть з приємністю дізнатися, що самé Португальське королівство постало, як плата фрілансеру за його «вільний спис», і пошкодувати, що часи таких щедрих гонорарів фрілансерам вже проминули.

Битви, заколоти, придворні інтриги, невиправна шкода державі від алогічного королівського кохання, політичні й торговельні союзи, відкриття університетів з першими математичними факультетами в Європі та обсерваторій, показують справжні причини того, чому маленька Португалія не тільки зберегла незалежність поруч з ласою до чужого великою Іспанією, але й стала першою європейською колоніальною імперією, всього через сто років утвердившись в Африці, Індії, Індонезії, Китаї і навіть в герметичній для всіх іноземців Японії. Це вже не кажучи про Бразилію, яка велич тої імперії частково успадкувала й іноді виблискує нею понині. Сторінки, присвячені облозі Сеути чи заворушенням регентства, достойні пера автора «Айвенго» Вальтера Скотта. Втім, ми б мабуть дуже здивували середньовічних португальців, якби перед битвою при Альджубаротті, в якій вони відстояли свою незалежність від Іспанії, сповістили їм, що вони насправді б’ються лише за окремий футбольний чемпіонат.

І вже в останній третині, присвяченій хроніці плавань і відкриттів Принца Генріха, книжка Бізлі впевнено починає нагадувати пригодницький роман. Ні, не так. Вона містить в собі зародки добрих двох десятків пригодницьких романів, сухо й стисло викладених академічним стилем у декількох абзацах. Деякі з цих сюжетів зараз роздули б щонайменше на серіальний сезон. В юності мене найбільше вражала романтична історія відкриття Мадейри англійцем Робертом Мечіном. Зараз, я віддаю перевагу, скоріше, історії італійця Кадамосто. Саме йому ми завдячуємо першим мирним контактом цивілізацій – християн та «справжніх чорних» - в басейні Сенегалу та Конго. Хіба не показово, що з усіх чудес, привезених європейцями до екваторіальної Африки, першу екскурсію чорношкірих на борту португальської каравели найбільше вразила сурма. Вони не вірили, що це чудо могло бути створене людиною, а не Богом, і вимагали від сурмача грати ще і ще. Тож майбутнє неперевершеного Луї Армстронга, Нью-Орлеанського джазу і ще доброї сотні стилів сучасної музики, коли іноді вже здається, що білі виконавці не мають жодних перспектив у шоу-бізнесі, було вирішене ще за першої зустрічі наших цивілізацій. Це спростовує популярну думку про те, що європейці збували тубільцям самі лише залежалі буси й дзеркальця. Іноді вони могли подарувати своїм торговим партнерам сенс життя на найближчих 500 років.

Чим ця книжка може бути корисною сучасним українцям, окрім цікавого читання? Вона зримо показує, що потрібне для того, щоб навіть не найбільша і не найбагатша європейська країна здійснила цивілізаційний прорив, здобутками якого ось вже півтисячоліття користуються всі мешканці планети, навіть якщо вони ніколи не виїздили з власного будинку. Історія дому Енріке Мореплавця, який поєднав у собі риси місіонерського ордену, наукової школи, торговельної факторії, морського арсеналу і навіть мореходного училища ясно показує усі необхідні й достатні умови для цього. І хоча найбільші здобутки і географічні відкриття було здійснено вже його наступниками, книжка ясно свідчить також і про роль особистості в історії людства. За межами розвідки Раймонда Бізлі залишився період розквіту першої європейської колоніальної імперії і те, чому португальці не змогли її втримати в змаганні з іншими європейськими країнами-послідовниками, зокрема голландцями. Але на це існують інші цікаві книжки, зокрема .Берштейна, яка, як мені відомо, також має вийти з друку в цьому році і може певним чином вважатися продовженням традицій наукових праць, які читаються, як гостросюжетний роман, закладених Раймондом Бізлі в своєму «Енріке Мореплавцеві» ще на початку 20 століття.

Я вдячний зіркам, які розташувалися таким химерним чином, що дозволили мені перекладати українською цей неймовірний науково-лицарсько-пригодницький роман, який писався самим Бізлі як методичне університетське дослідження, але нудно в нього якраз не вийшло, настільки шикарний матеріал вдалося йому зібрати і опрацювати. Представляю цю працю на розсуд сучасного українського читача. І одразу ж пригадується, що, відкриваючи якусь нову землю, португальскі моряки першим, вплав, пускали на берег саме перекладача. Порозуміється з тубільцями – покличе каравелу до берега умовним сигналом. З’їдять на очах товаришів прямо на пляжі – на берег краще не потикатися і плисти далі. Як перекладач цієї дуже цікавої і, думаю, навіть, дуже своєчасної книжки, сподіваюся на порозуміння з українцями.

З повагою, Антон Санченко

Антон Санченко
Народився в Херсоні в 1966 році проїздом. Тобто киянин, але в паспорті як місце народження вказано Херсон, чим я все життя безсоромно користувався, бо херсонців у морі цінують більше.

В 1986 закінчив Херсонське Морехідне Училище Рибної Промисловості (ХМУ РП), про що пізніше написав книжку «Нариси бурси» (2010, 2011)

Працював у Керчі в «Югрибпромрозвідці», про що теж написав кілька книжок. Зокрема про те, що найкращий пароплав всіх часів і народів – РС-300 (риболовецький сейнер Астраханської побудови). Готовий відстоювати свої переконання в аргументованій дискусії за чашкою кави. Працював на Чорному морі й у Індійському океані на науково-пошукових суднах рибної розвідки.

Три роки провів у Перській затоці та околицях у складі 8 Тихоокеанської ескадри ВМФ. Залишався при цьому нестриженим цивільним моряком. Був у Ефіопії та Ємені.

А потім ходив по Чорному й Середземному морях та річках Дніпро й Дунай, а також Атлантиці в різних українських та закордонних судноплавних компаніях зі штаб-квартирами в Києві, Одесі, Стамбулі й Піреї на рибальських, суховантажних, пасажирських тощо суднах.
Коли востаннє намагався порахувати відвідані країни, виходило 19, після цього кордони кілька раз змінювалися.

Після того, як азбуку Морзе й радистів відмінили, закінчив філологічний факультет Київського Національного Університету. Українська філологія, комп’ютерна лінгвістика.

Кілька років працював перекладачем з англійської в Держстандарті України й зрозумів, що українською можна написати все, включно зі стандартами з аерокосмічної галузі й біотехнологій. Тож твердження, що українською неможливо писати професійну морську прозу, бо не вистачає професійної термінології, – явне перебільшення.

Особисто познайомився з українськими мариністами Віктором Сильченком та Леонідом Тендюком. Насамперед подивився, як вони переклали «переборку». (Один – переділка, інший – перетинка). Вирішив, що залишатиму її «переборкою», а «сухогруз» – сухогрузом, а не «суховантажем», як пропонував телеканал СТБ, чого дотримувався в усіх своїх книжках. Написав їх звідтоді щось із 13, зокрема кілька перекладних з англійської. (Зокрема спогади Джошуа Слокама й «Фортуну капітана Блада» Рафаеля Сабатіні). В 2011 році акцію з «сухогрузом» підтримала Ліна Василівна Костенко в «Записках українського самашедшего». Звідтоді я спокійний за майбутнє української морської прози.

Укладав серії морських пригод для кількох українських видавництв. Перечитав усіх мариністів, яких не дочитав у дитинстві. Написав кілька статей про їхню творчість.

Створив кілька довколалітературних сайтів. Дописував до кількох українських часописів літературні огляди й колонки. «Журив» у кількох літературних конкурсах. Був суворим, але справедливим. В результаті став пародійним персонажем у книжках кількох українських письменників, коли їм треба було ввести персонажа-моряка, й однієї дитячої письменниці, коли їй знадобився хлопчик-акордеоніст. Однак на акордеоні давно не граю, бо трохи невдало засунув руку під двотонну кришку трюму в Одесі в 1997 році, про що написав книжку.